Олександр Бірюков: “Я був мімом, трагіком, а став комедіантом”

Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал українця

повернутись назад

На нас чекає зустріч із провідним актором Київського академічного театру «Колесо» Олександром Бірюковим, який тільки-но відсвяткував свій черговий «задьористий» ювілей, позначений цифрами 60. Ми, зрозуміло, вітаємо артиста не з кількістю років, а із здобутками, яким ще рости і рости.

Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором. Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.
Творча біографія Олександра Бірюкова як актора-професіонала цілком вкладається в історію театру «Колесо».

В його арсеналі – українська класика («Шантрапа» П. Саксаганського, «Пристрасті дому пана Г.-П.» Олени Пчілки), світова класика («Уявно хворий» Мольєра, «Месяц в деревне» Тургенєва), твори сучасних письменників: традиційні вистави («Генерали в спідницях» Жана Ануя, «Випадок у готелі дю Коммерс» Франсіса Вебера, «Міріам» Олега Юр'єва, «Фатальний флірт» Артура Шніцлера) та авангардні («Чинзано» та «День народження Смирнової» Людмили Петрушевської, «Каспар» Пітера Хандке, «Портрет планети» Фрідріха Дюрренматта)...

Життя кожної людини – неповторний світ, а життя актора Бірюкова – до речі, напрочуд зібраного, жвавого, молодого, сонячного! – до того ж вміщає світи інших доль, які йому довелося зіграти-прожити.

– Пане Олександре, через які поневіряння Ви так довго йшли до професії актора?

– Та ніяких поневірянь не було, я був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом. Це те ж нормально.

– А що сталося в армії?

– Напередодні мого звільнення мене викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що я захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт у моєму випадку виявився пильним. Усі мої «партійні» плани зруйнувалися. Втім, я про це не шкодував, просто в радянський час усі намагалися вступити в КПРС, оскільки для комуністів відкривалися всі шлагбауми. Та у мене не було особливих меркантильних розрахунків, я робив як усі.

– В який момент театр постукав у серце?

– Після закінчення школи (1969) мій однокласник Сергій Керусенко сказав: «Сашко, набирають до студії пантоміми». Мене це захоплювало, я пішов до Будинку вчителя. Він тоді містився в одному з триповерхових купецьких помешкань з грубезними колонами – нині там, на Майдані Незалежності,– величезний Будинок профспілок.

Вступ в одну з перших у Києві студій пантоміми під керівництвом Миколи Олександровича Казакова пройшов для мене напрочуд просто. Інші здавали іспити не менш серйозні, ніж до театрального вишу: акторська майстерність, ритміка, танці... Мене це майже обійшло. Чому – дотепер дивуюсь.
Отже, я опинився біля витоків джерел народження пантоміми в Києві. Навчальний процес було організовано дуже серйозно і цікаво. Навіть деякі студенти Театрального інституту імені Карпенка-Карого приходили на наші заняття, серед них згодом відомі Сергій Іванов (Кузнєчик), Олександр Беліна, Віктор Панченко. Гадаю, їх приваблювало не тільки те, що акторську майстерність викладав Анатолій Борсюк, класичний танець – Генріх та Олена Майорови, історію мистецтва (тоді я вперше дізнався про існування Святого Євангелія) – Майя Брусиловська, образотворче мистецтво (ми також малювали) – Юрій Зморович, потім В'ячеслав Крівуца, історію та теорію музики (ще займалися композицією) – Людмила Осиповська, а й заняття суто з пантоміми та творчий дух, який панував у студії. Із задоволенням згадую заняття з акробатики, які проводив на стадіоні «Динамо» чудовий тренер Анатолій Свешников. Жонглювання вчила темпераментна Аліса Асланян із циркового училища, фехтування – Юрій Попелов (без усмішки не можна згадувати його «криваві» бої...). Ритміку неординарно викладав, здається, Борис Шиленко, а на загадкових заняттях під назвою «Сценографія» ми під орудою Володимира Купових засвоювали навички екстрасенсів, які тоді були заборонені. Пізніше з Володимиром Купових мене звела доля знову.

В цій студії я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. Згодом вона створила свою студію пантоміми, яка відрізнялась своїм стилем, оригінальними рішеннями вистав, схильністю до поетичних тем.

Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для мене, наче в казці. Хіба міг я мріяти, що потраплю до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачу вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буду присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! Я вже не кажу про дивовижну Прибалтику (так ми тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном.

Спогади про той час бентежать душу і викликають великий щем: все це минуло і ніколи не повернеться. Як перше кохання.

Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) мене забрали до армії.

Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім мене перевели на тарілки.

На конкурсі армійської самодіяльності військової частини учасники моєї програми (я був її співавтором і керівником) вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому. Чому не перше місце? Не було масовості. Конкуренти виступали ротами, а ми за всіх відбували вчотирьох: я грав у вокально-інструментальному ансамблі та ще й виступав з номерами пантоміми.

Самодіяльність (значною мірою – служба в оркестрі) – це спосіб існування в радянській армії, вона давала більше свободи, ніж у звичайній стройовій роті.

Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував мені взяти участь у його самодіяльному театрі. Я чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч.

– Ви заїкалися?

– Так. Але досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати. Навіть якщо заїкуватість зрідка виникає на сцені, я її обігрую як актор, ніхто не здогадується.

Свою першу роль пригадую розпливчасто. Це була вистава за п'єсою «День за днем» Михайла Анчарові (точніше, друга частина трилогії), у якій я виконував роль Толіча, такого собі «проблемного» юнака радянського періоду, максималіста, котрий шукав своє місце в житті та завдавав клопоту не тільки рідним і сусідам, а й колегам по роботі.

Подальше пригадую в подробицях. Я грав Ігоря Проухова у виставі «Скальпель чи сокира» за повістю Володимира Тендрякова «Ніч після випуску», Тарталью у виставі «Синє чудовисько» Карло Гоцці, по черзі Джозефа Мура та Крукшенка (головна роль) у виставі «Побиття немовлят» Уїльяма Сарояна, Яго в «Отелло» Шекспіра, Бададошкіна у виставі «Приборкання Бададошкіна» за ранньою п'єсою Леоніда Леонова, Володьку у спектаклі «Відпустка за пораненням» В'ячеслава Кондратьєва, Григорія Гусєва у «Самозванці» Льва Корсунського...

Детальніше зупинюся на виставі «Скальпель чи сокира». Історія її постановки була тісно пов'язана з майбутньою назвою театру, який створювався на базі Будинку культури залізничників. Грошей на декорації не вистачало, тож треба було викручуватися. У підвалах знайшли старі стільці. У Володимира Купових виникла ідея використати їх в оформленні вистави. Спочатку на сцені їх поставили десь тридцять, але потім, коли театр перебрався до Будинку вчителя, який тоді вже містився на вулиці Леніна (нині Б. Хмельницького) у приміщенні школи № 92 (нині там Музей літератури), кількість скоротилася до шести. Вистава набула графічної лаконічності й виразності. Коли ж виникло питання про назву нашого театру, усі погодилися з пропозицією Володимира Ілліча назвати «Театр-на-стільцях».

У культурному житті Києва він став справжньою подією не тільки в царині самодіяльності. Щоб потрапити на виставу «Театру-на-стільцях», чергу займали за два-три місяці. П'єси ставили такі, про які професійні театри могли тільки мріяти (дошкуляла цензура). До речі, виставу «Побиття немовлят» нам довелося чотири рази здавати комісії, до складу якої входили представники Будинку вчителя, управління культури та партійних органів. Нам погрожували, що запросять представників КДБ... Я б не сказав, що ми тоді почувалися героями, певний переляк був.

«Театр-на-стільцях» – це моя театральна школа, досвід, моя друга сценічна любов. На жаль, з-поміж усіх учасників цього колективу до професійного театру потрапив тільки я, хоча здібних акторів було чимало. Та кожний вибирає своє.

– А де Ви тоді заробляли на життя?

– Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком. Закінчив Інститут народного господарства. Мене запросили до Інституту кібернетики, вісім років я трудився програмістом. А після роботи чекав театр.

Та ось мене переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який із мене старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно я працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом, і слава Богу, що так сталося.

Наближалися лихі дев'яності. Якось моя знайома Галина Хільченко сказала: «Сашко, організувався театр, потрібно попрацювати в дитячій виставі». Стали в пригоді мої здібності міма — я зображував робота в стилі брейк (цей стиль тоді був дуже популярний). До речі, коли відпрацьовував новорічні казки, кинув курити.

Перший дорослий спектакль новоспеченого театру відбувся в кафе на вулиці Фрунзе, 12. Я в ньому брав участь теж як брейкер. І раптом надходить пропозиція від режисера Ірини Кліщевської: «Олександре, а переходь-но до нас у театр». Я від такого щастя не відмовився. Хоч зарплату не можна було порівняти з тією, що одержував в Інституті ортопедії. Але моя дружина Ольга сказала: «Сашко, роби так, як вважаєш за потрібне, розраховуй на мою підтримку».

- А хто Ольга за фахом?

- Професійна танцівниця-хореограф, фактично один із засновників Київського вар'єте, працювала до його останніх днів.
– Воно закрилося після розпаду країни?

– Так. Вар'єте проіснувало п'ятнадцять років, Ольга пройшла весь цей шлях, була солісткою балету та репетитором балетної групи. До цього працювала в Ленінградському мюзик-холі.

– А Ви, у Театрі «Колесо», виходить, працюєте з моменту його створення?

– У театрі я з самого початку. Двадцять два роки тому ми вселилися в будинок на Андріївському узвозі № 8. Нинішньої сцени не існувало. На першому поверсі навіть підлоги не було. А на другому стіна розділяла дві кімнати. В одній ставили перший спектакль за п'єсою «Кукаріку!» Віктора Москаленка (у нас він називався «Не убий!»), репетирували актори Олег Арнт і Валерій Шептекіта. Режисер – Валентина Булатова. Раптом виникла ідея: «А зробимо тут сцену». Буквально за один день розібрали стіну, потім обладнали зал зі сценою. Усе! Так з'явився театр «Колесо» (до речі, 14 січня 2001 року було зворушливе прощання зі старою сценою з приводу побудови нової. Під пісню групи «Любе» «Не рубите, мужики, не рубите...» сцену почали рубати сокирою. На очах багатьох були сльози).

– І його фундаторкою стала Ірина Кліщевська, нині народна артистка України.

– Не роблячи ніяких реверансів у її бік, відзначу, що з величезної кількості театриків, які виникли в дев'яностих, вижили одиниці. Ірині Яківні вдалося зберегти і розвинути «Колесо». Для цього, безсумнівно, треба мати великий талант і розум. Тим паче що місце дуже ласе – на Андріївському узвозі. Дивно, що нас там ще ніхто не з'їв, хоч спроби були.

– Дивний поворот долі – програміст став актором. Що було етапним, знаковим, найбільш пам'ятним?

– Можу з невеликим перебільшенням сказати, що зі ста відсотків мого життя дев'яносто дев'ять  у цьому театрі. До речі, хореографом-постановником перших вистав була моя дружина, вони дотепер йдуть. Звичайно, за те, що тепер роблять актори в танцювальних сценах, Ольга поставила б їх у куток. Усе потребує контролю, за будь-яким спектаклем, актором обов'язково має бути авторський нагляд, інакше актора, якщо його відпустити, понесе, немов необ'їждженого коня, убік і він забуде, як туди потрапив.

– У кіно Вас запрошують?

– Переважно в серіали на епізодичні ролі. Зате мене ніщо не відволікає від «Колеса». Але я не можу сказати, що при наявності гарного матеріалу я б не спокусився, що я весь такий красивий і пухнастий, мовляв, ні, вибачте, я в театрі працюю, я не хочу кіна, я відданий. Життя змушує шукати приробітки на стороні, від цього нікуди не дітися. Але без кокетства скажу, якщо питання буде поставлено кардинально: або театр, або..., я віддам перевагу театру. В ньому я, повторюю, на 99 відсотків, і дружина є позаштатним представником нашої родини в театрі як хореограф. Це все одно, що мені запропонувати: «Олександре, хочеш, я познайомлю тебе з гарною жінкою, вона твоєю коханкою стане». Мені настільки дорога моя сім’я, що іншої не потрібно. Приблизно така ситуація з театром.

– Чи можете Ви сказати, що всі Ваші ролі – улюблені? До речі, у скількох спектаклях Ви нині зайняті?

– Непросте запитання. Є спектаклі, які начебто не зняті з репертуару, але давно не йдуть, приміром «Чинзано» та «День народження Смирнової». Якщо їх не скидати з рахунків, то десь дванадцять набереться, може, трохи більше, якщо враховувати епізодичні ролі.

Улюблені вистави назвати не можу, є улюблені ролі. Природно, простежується прямий зв'язок з їхньою успішністю. Хоч я досить самокритичний: навряд чи назву якусь свою роль, яку зробив «на всі сто». Хтось, може, і назве, не кривлячи душею, а я сумніваюся в тому, що це в принципі можливо. Бо якщо людина зіграла роль на сто відсотків, то що їй робити в наступному – цьому ж – спектаклі? Виходить, настав час зупинитися-подумати: або ти штампуватимеш бездоганний персонаж, або від нього треба відмовлятися, бо це пройдений етап. Певно, краще сказати так: є улюблені ролі, які без кінця шліфуються. Наприклад, роль судді у «Генералах у спідницях». Спектакль багатьом нашим акторам надокучив, однак він збирає касу (не тільки тому, що повний зал,– на нього досить дорогі квитки), хоч за багато років ми безліч разів його грали. Я в намаганні себе підстьобнути вигадую щось нове.

– Додаєте барву, нюанс, інтонацію...

– Авжеж. Втім, намагаюся робити так, щоб не чинили спротив партнери. Інакше відмовляюся від імпровізації. Або аргументую, що так буде краще. Та останнє слово все-таки за колегами.

– Про «відсебеньки» заздалегідь попереджаєте?

– Не завжди. Річ у тому, що я це роблю тільки з дуже надійними партнерами. Більш того, у мого основного партнера Олега Лепенця у «Генералах…» відразу загоряються очі. На мій погляд, у театрі «Колесо» він серед чоловіків-виконавців найкращий, принаймні, у ньому закладене Богом можливостей набагато більше, ніж у будь-якому іншому акторі, не хочу нікого кривдити, це моя думка, можливо, помилкова. Я бачу, як Олег миттєво підхоплює будь-який імпровіз, проблем не виникає. В інших спектаклях з іншими партнерами я це роблю обережніше і акуратніше.

– Порадьте, на які спектаклі з Вашою участю піти.

– На «Генералів...», це справжній хіт. На виставу «Випадок у готелі дю Коммерс», у мене там роль другого плану – гарсона. На «Шантрапу», де я граю купця, спектакль чудовий, теж іде на одному подиху.

У новому спектаклі «Фатальний флірт» я виконую роль батька, вона викликає в мене велику цікавість, випадає з того стилю і жанру, в якому мене використовують у театрі. На початку я говорив, які характерні ролі мені доводилося грати в «Театрі-на-стільцях». У «Колесі» мені цього бракує. Тому роль у «Фатальному флірті» певною мірою – ностальгічна, подібне я робив на зорі кар'єри.

Звісно, сподіваюсь на диво: а раптом поставлять спектакль на шістдесятирічного актора в головній ролі.

– Скажіть, чи бувають накладки у виставах, які давно в репертуарі?

– Саме в таких спектаклях найчастіше «вибиває» з пам’яті текст. У «Генералах…» двічі таке траплялося.

– Який психологічний феномен спрацьовує?

– Все просто: відбувається втрата акторської уваги на сцені. Через те, що вистава йде давно і досить часто. Усупереч професійним правилам я розслаблююся і втрачаю контроль, як водій з великим стажем на дуже знайомому маршруті.

Один випадок у «Генералах...» був просто анекдотичний. Слуга мав відсунути газову фіранку так, щоб вона опинилася за головним героєм, прив'язаним до стовпа. Але фіранка десь зачепилася, слузі не вдалося її відсунути, вона висіла перед носом Олега Лепенця. Щоб спілкуватися з партнером, йому доводилося нахилятися і скоцюрблюватися. Я нічого не міг із собою вдіяти: мене душив сміх до такої міри, що я здатен був говорити текст, тільки відвертаючись від Олега. Це суперечило логіці, мені здавалося, що весь зал уже розуміє: щось відбувається не те. Я ледве дотягнув цю сцену до кінця і вискочив за куліси.

– Ви взагалі сміхотливий?

– Не вважаю, що мене важко «розколоти». Але у даному разі як тільки я дивився на Лепенця, від сміху перехоплювало подих і я втрачав контроль, хотів якнайшвидше утекти зі сцени.

– А що Лепенець потім сказав?

– Нічого. Він напрочуд надійний зручний партнер. Кращого я нікому не побажав би.

– З Вами часто відбуваються на сцені казуси і хохми?

– У театрі мені недарма дали прізвисько Єпіходов, тепер вона рідше вживається.

– Це ж герой п'єси Чехова?

– Так. Єпіходов характерний тим, що постійно потрапляє у всілякі пригоди. От і в мене майже в кожній виставі відбувалося щось незаплановане. Не забуду прем'єру спектаклю «Міріам», де я грав бандита. Зазвичай на останніх репетиціях виставляють світло. І от йде прогін спектаклю, я маю втекти зі сцени, розвертаюся  і головна героїня (її тоді грала Віра Щуревська) кидає в мене бутафорську гранату. На репетиціях усе відбувалося нормально, а тут прямо в очі б'є світло ліхтаря. Я нічого не бачу, тільки відчуваю удар під оком. Завдяки тому, що була розсічена шкіра, синця великого не було. Після прем'єри колега Стас Колокольніков сказав: «Сашко, який у тебе класний грим». Я відповів: «Є людина, яка цей грим тобі зробить за милу душу».

На виставі «Міріам» багато всякого траплялося. Скажімо, застосовувалась пляшка з бутафорською самогонкою, заткнута кукурудзяним качаном. Намагаюся качан витягти, він обламується, доводиться шматочок ножем проштовхувати. У якийсь момент разом з качаном відламується горлечко пляшки.

Якось п'ю нібито самогонку зі склянки в підскляннику, потім роблю хвацький жест і стакан з підсклянника летить у зал. Під час стрибків-біганини граната навпіл зламалася. А то раптом ніж, який висів у мене на поясі на ланцюжку, відірвався…

Партнерам було непросто, вони “кололися”-сміялися.

Якось стався взагалі трагікомічний випадок. Грали в Хмельницькому, роль Міріам виконувала Ірина Кліщевська. Я падаю, героїня притискає мене рогачем до підлоги, я кидаю гранату, вона має полетіти за сцену – тоді звучить вибух на фонограмі. Але я влучаю гранатою... у чоло Кліщевській. Звукорежисер ошелешена, не знає, що робити: граната залишилася на сцені, якщо озвучити вибух, то вийде абсурд. Я – приголомшений. Дограв сцену і пішов. А Кліщевська ще цілий епізод працювала. Потім, коли ми відмочили червону косинку і побачили рану, то викликали «швидку допомогу». Медики сказали: «Вибачайте, шановні, треба накладати шви». Згодом колеги сміялися: «Ти помстився образу». Перша виконавиця Міріам влучила мені гранатою під око, потім я другій виконавиці влучив у лоб.

У «Генералах...» теж достатньо було казусів. На одному черевику відвалюється каблук. Що робити? На очах у всіх відламую другий каблук і працюю далі.

Під час сцени суду я використовую маленький складаний стільчик. Учергове встаю, промовляю репліку, сідаю, стільчик складається, я падаю. Колеги на сцені не втримуються від сміху. Перед засідательницею стоїть склянка з водою. Кілька разів вона від моїх жестів летіла кудись.

– А чи доводилося під час спектаклів пити справжнє вино, горілку, коньяк?

– У «Генералах...» на початку другого акта якось підмінили воду на горілку. Але героїня виявилася на висоті: устигла, видно, унюхати, тільки пригубила. Мені довелося допивати. Я уперше відчув, що означає бути на спектакль п'яним. До кінця сцени лишалося хвилин сім, але цього вистачило, щоб півстакана горілки подіяло. Слава Богу, вчасно пішов. Координація – така справа, але перестає слухатися мовний апарат! Виникає переляк: бо втрачаєш над собою контроль!

Відтоді я навіть не можу помислити, щоб перед виставою випити. Я з великим скепсисом ставлюся до тверджень: «Такий-то актор може випити пляшку горілки і відпрацювати». Це не професійна заслуга. Та й неможливо нормально працювати п'яним. Техніки, звісно, вистачить, щоб глядач нічого не помітив. Ну і що? Хтось похвалиться: «Я можу стрибнути з моста Патона». Можеш. Але, вибачте за брутальність, заради якого біса? Так і це. Можеш вижлуктати пляшку горілки і відпрацювати. А на фіга?

Пиття в театрі не сприймаю. Це не геройство, а зухвала зневага професії.

– У театрі «Колесо» глядач почувається як удома  затишно, задушевно, інтимно, тепло. Хоча, зрозуміла річ, театр – це дуже складний організм, конгломерат індивідуальностей, море амбіцій. Та й час наш  вогненебезпечний, навіть безневинне слово може викликати спалах образи чи гніву. А що можна сказати про колектив «Колеса»? Це серпентарій чи все-таки родина?

– Думаю, що будь-який колектив (у залежності від розміру) не може цілком уникнути міжособистісних конфліктів, замішаних на емоційній театральній кухні. Але дуже серйозних проблем я за ці двадцять два роки не бачив. Скажімо, якусь шалену конкуренцію. Бували образи іншого плану: «Ой, а чого це мені дали таку роль?» Іноді виникали конфлікти між партнерами, коли один навіть не просить, а диктує: «Ти роби так, тому що мені зручніше».

Але якогось принципового протиборства-інтригантства в нас немає. Як, наприклад, в одному зі столичних театрів, де за лаштунками можуть підставити ніжку, щоб актор під час виходу упав на сцені. Чи підкласти кнопки у взуття... Я такий жах у нас не можу уявити. Та й ці «гарячі» подробиці мені здаються грубими плітками. Я ж не був свідком…

У керівника театру Ірини Кліщевської становище двоїсте: вона належить і до творчого складу, і до адміністративного. Актори від неї мимоволі відсторонюються, і вона дистанціюється. У той же час Ірина Яківна для нас не керівник, а партнер на сцені. У цьому чимала складність. Я їй не заздрю. Іноді пані Ірині доводиться бути між двома вогнями: між акторами й адміністративно-технічним складом, вона має все улагоджувати. Коли я, скажімо, працював в Інституті кібернетики і на мене “наїжджав” колега, я міг розлютитися і послати його подалі. Потім сідав на своє робоче місце і спокійно працював, тому що не залежав від нього. А в театрі, якщо я комусь скажу: «Пішов геть», потім мені це гукнеться, бо з партнерами і монтувальниками не розминутися. Ми всі залежимо одне від одного. Якщо хтось усе-таки зарозуміло відокремлюється, я відразу можу сказати, що він вчиняє, щонайменше, нерозумно. Фактично шкодить собі. Але я такого не пам'ятаю в нашому театрі.

Подейкують, що у великих театрах іноді цех з цехом воюють, або усередині цеху вирують підводні течії. Плюс клани акторів між собою не ладять. Але не говоритиму про інші театри, тому що там не працював, а чутки мусувати не хочу. Головне, щоб у нас була злагода.

– У Вас є своя роль у колективі – метра, патріарха, просто людини, яка має великий акторський і життєвий досвід, знає всі підводні течії і камені?

– Скажімо, роль голови профкому я виконую як звичайна людина, яка розуміє цю посаду на свій лад і виконує її в міру своїх можливостей. Ця посада мені набридла, проте, мене обрали, здається, у п'яте, доводиться іноді улагоджувати деякі проблеми соціально-житейсько-виробничого характеру.

А якоїсь іншої особливої ролі чи становища в театрі в мене нема, ну хіба що вважають ветераном. Не привілеї, а якісь ветеранські попуски, можливо, є. А більше нічого.

– Чи дозволяєте Ви собі кому-небудь щось по-батьківськи радити?

– З певного часу намагаюся не радити. З огляду на специфіку акторської професії, що пов'язана з марнославством. Будь-якому актору, навіть якщо він розуміє, що сьогодні погано відіграв, не сподобається критична оцінка його роботи. Я теж від цього не убережений. Можливо, і навчився толерантніше ставитися до зауважень, але все одно біс образливості дошкуляє.

Якщо даєш волю своїм емоціям-оцінкам, виникає кошмар. Тому я і молодих намагаюся не критикувати, навіть якщо вони просять. Або ж висловлюю свою думку якомога обережніше з урахуванням характеру людини.

В одній симпатичній виставі, яка мені подобається, грали двоє молодих акторів з одного акторського курсу. Один сприйняв побажання нормально, принаймні, сказав: «Так, так, може бути», другий моментально узяв все у штики. Я зрозумів: не треба лізти з благими намірами.

– Кожен актор потужний у якомусь амплуа. Не можна обійняти неосяжне. У якому амплуа Ви найбільш виразні?

– Про це краще судити режисерам і глядачам. У самодіяльному театрі я грав і Яго, і в комедії дель-арте, і як мім виступав. У «Колесі» мої ролі майже всі комедійні, тому сказати, наскільки мені підвладний жанр трагедії – важко. У пантомімі зайнятий. У спектаклі «Пристрасті дому пана Г.-П.» зображую Чапліна – півтори години на сцені без слів. Роль мені дуже дорога тим, що вона абсолютно не схожа на все зігране мною раніше. Режисером придумана зовсім спонтанно, у п'єсі не прописана. Вистава мала от-от виходити, і раптом Вахтанг Чхаїдзе викликає мене на репетицію і каже: «Олександре, будеш Чапліним».– «Добре. Дай п'єсу почитати».– «Навіщо? Не треба тобі читати п'єсу. Бачиш, актори репетирують сцени, вписуйся».

Природно, це не стовідсотковий прототип Чапліна. Я граю персонаж в образі Чапліна. У мене таке відчуття, що я можу його вписати в будь-який спектакль, який вже існує, знаю, що він робитиме в будь-якій ситуації. У мене є досвід знаходження його не запланованих реакцій на поведінку інших персонажів.

– Що заповітне скажете насамкінець?

– Хочу якнайдовше перебувати на коні. Немає і близько такої думки: піду на пенсію, гулятиму на свіжому повітрі... Не знаю як для кого, а для мене театр – це діагноз, хвороба хронічна і невиліковна. Хочу нових ролей. При тому я реально дивлюся на речі: кілька разів зауважував, що деякі мої персонажі потребують зміни виконавця. Комплекцією, кольором волосся, зовнішністю, очима я вже в них не вписуюся, навіть якщо дуже добре граю. Втім, життя триває, натура прагне зображувати цікаві образи ровесників.

Проте добре пам'ятаю один сценічний закон: «Актор повинен піти зі сцени на мить раніше, ніж цього захоче глядач». Дай, Боже, мені це збагнути вчасно!

                                                                                                                                      Володимир КОСКІН

 

 

Джерело "Демократична Україна"   

 

 

повернутись назад

 

 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить