Get Adobe Flash player

НІЧ КОХАННЯ... ДО ЖИТТЯ

Вони зринають, ніби з глибин нашої генетичної пам’яті. Хлопці й дівчата і подружня пара — літні молодиця й чоловік. Дуже схожі на героїв німого кіно або на воскові фігури.

Хтось, можливо, впізнає в них своїх бабусь та дідусів у роки далекої юності. Сюжет, здається, простий — молоді люди сходяться вночі на гуляння, що відбуваються на сільській вулиці. Жартують, співають, мріють, розігрують одне одного. Закохуються — хто жартома, а хто всерйоз. Тут і комізм, і спостережливість автора, і соковиті образи й мова. Та водночас скільки суму, ностальгії, щемливої лірики! Ці вечорниці — мабуть, узагальнений образ нашої молодості з її нічим ще не затьмареним поглядом у завтра.
Гадаю, невипадково постановча група прем’єрної вистави в Київському театрі «Колесо» вирішила назвати її «Ніч кохання», хоч оригінальну назву п’єси Степана Васильченка — «Не співайте, півні, не вменшайте ночі» — також зазначили в афіші й програмках. Утім, герої п’єси таки переживають ночі кохання не лише в найпоширенішому розумінні цього слова, а любові до рідних місць, друзів, природи — до життя загалом.
Метою такого перейменування було привернути якомога більше глядацької уваги. Це вдалося, принаймні, перші покази вистави збирають переаншлагові зали. Однак не думаю, що вирішальну роль тут зіграла інтрига в назві. Хоча скільки б не виправдовували у багатьох київських театрах відсутність постановок української класики її нібито непопулярністю у глядача, життя увесь час доводить надуманість цих заяв. Кожна справді цікава інтерпретація українського твору не лишається без пильної публічної уваги.

У цьому ще раз переконала постановка названої п’єси Степана Васильченка, яка не бачила світла рампи упродовж 70 (!) років. Театр «Колесо» одним із векторів своєї діяльності обрав відродження забутих імен та відкриття незнаних. Ім’я Степана Васильченка несправедливо забуте в сучасному театрі. А його п’єса «Не співайте, півні, не вменшайте ночі», написана в 1915–1916 роках, фактично в окопах Першої світової війни, відкриває ліричну грань української драматургії.
Гортаючи сторінки драматичних творів письменника, можна помітити чимало прикмет, що видають в авторові новеліста. Сам Васильченко погоджувався, що деякі з його п’єс, «як справедливо зазначала критика, швидше скидаються на новели, ніж на драматичні твори, і їх... більше читають, ніж виставляють». До новелістичних ознак його драматургії насамперед належать лаконізм сюжету, значення сюжетних ситуацій і мізансцен, сконцентрована дія і змалювання характерів, що дає змогу глядачеві сприймати їх одразу ж, а не в процесі їхнього повільного розвитку вияву і, нарешті, лірична стихія, що пронизує сюжет.

Трактуючи п’єсу на сцені «Колеса», постановча група не переступила межі, коли авторський текст стає лише приводом для зібрання акторів і глядачів. Повага до класики, що є невід’ємною частиною стилю театру й виявилась у таких постановках, як «Місяць на селі» І. Тургенєва, «Емма» за романом «Мадам Боварі» Г. Флобера, «Удаваний хворий» Ж.-Б. Мольєра, присутня і в цьому спектаклі. Художній керівник «Колеса», заслужена артистка України Ірина Кліщевська є послідовною в притаманному її режисурі прагненні відтворювати атмосферу, характерну для часів написання твору. На сцену виходять молоді люди початку ХХ ст. (тут ні в кого не виникає сумнівів). Хочеться трошки затужити за сором’язливими дівчатами, котрі червоніють, як оця тендітна Настя, тільки від запитання: «Чи ви вже дівуєте?» Та й за хлопцями, котрі вміють сприймати кохання не лише в його суто матеріалістичних проявах.

Приємно зазначити, що в репертуарі театру «Колесо», на відміну від попередніх інсценізацій української класики — водевільно-фольклорних вистав «Шантрапа», «Вечорниці», з’явився глибший літературний матеріал. У виставі «Ніч кохання» теж звучить чимало музики й веселощів, та є в ній і другий, філософський план. Хлопці й дівчата, яких швидкоплинні, «вкорочені» півнями ночі підносять над метушнею буднів і роблять щасливими. І подружжя — гончар Тихон і його ревнива «половина» Палажка, котра сварить чоловіка за будь-яку дрібницю, а здебільшого за сопілку, гра на якій «кличе» його на вулицю, до молоді. Так і хочеться спитати: невже всім мріям судилося таке здійснення? Невже тих «пташок» теж так безжалісно «приземлить» життя?

 

Тетяна Кроп

 Джерело "Демократична Україна" 2008 р., 15 лютого

 

повернутись назад

 

 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить