Про щастя, любов і поезію Беранже

  Актор і режисер Валерій Леонідович Непомилов працює у театрі «Колесо» на Андріївському узвозі двадцять років, незважаючи на те, що з них останні десять обмежений у русі. Театральний бомонд міста пам'ятає його авторську роботу - виставу «Любити, палати і залишатися таким як раніше».

   Сьогодні Валерій Леонідович бере участь у вечорах поезії, які влаштовуються у театрі для молоді. Його улюблені поети - Шекспір, Беранже, киянин Кисельов. Зі сцени читає вірші, сидячи у кріслі. І мало хто із глядачів здогадується про те, що чоловік, який говорить їм про щастя, без сторонньої допомоги не може рухатися вже протягом десяти років.

   Зараз за Валерієм Леонідовичем доглядає працівник районного товариства Червоного Хреста Антон. Антон - альтернативник, працює волонтером замість проходження служби у армії. Він вивозить Валерія Леонідовича  на  прогулянку проводить з ним  туалетні процедури, надає у разі необхидністі медичну допомогу.

 

     -  Валерію Леонідовичу, для того, щоб жити у такому фізичному стані, як Ви, треба, мені здається, мати велику міць духу.

-  Не втратив смак до життя. Це — найголовніше. Це дійсно непросто.

Допомагає мені в цьому моя професія. Коли мені телефонують і просять виступити у кафе, театрі — для мене це щастя. Коли ти бачиш очі людей, яким читаєш вірші, бачиш як змінюється їх світосприйняття, почуття розумієш - ти ще потрібний. Це не можна виміряти ніякими грошима.

Коли приходить товариш і п`є  з тобою чай, просто так, і ти відчуваєш його тепло та сердечність, теж розумієш - ти потрібний не тільки на сцені. І це теж щастя.

-  Для    багатьох    щастя вимірюється матеріальними благами.

-  Коли потрапляєш у біду, розумієш - машини, сауни, ресторани, дівчата, алкоголь, цигарки   не   мають   ніяко­го значення. Тоді розумієш головне, коли спроможний рухатися,  обслуговувати  себе самостійно. На перший погляд

-   Це дрібниці, але вони  і є найбільший скарб.

-    Що трапилося з Вами?

-   Моє   захворювання - результат розладу нервової системи. Так вважають лікарі. Ще вони вважають,  що це закладено в моїх генах. Та не пам'ятаю, щоб у когось в роду були такі проблеми як у мене. Особисто мені здається що моє захворюванняя почалося ще після служби в армії. Тоді після армії звернув увагу на те, що весь час при ходь­бі чіпляю асфальт. Така собі, знаєте вальяжна хода. Тоді ще не знав, що це було початком мого захворювання.

  -   Режисер, актор – нервова професія. Вона вимагає весь час особливого душевного  стану. Якби   Вам зараз надали змогу заново обрати професію, якою б вона була?

   - Професією режисера. Знав, що буду актором ще змалку. Коли у першому класі нас запитали ким би ви хотіли стати  в  майбутньому,  діти? Я встав і сказав що буду актором, чим і заслужив насміхання над собою з боку однокласників.Мене могли підняти посеред ночі і сказати, що треба їхати виступати, наприклад, у інше місто. І я їхав. Авральні ситуації в нашій професії виникають досить часто.І все ж таки не жалку. Мій вибір був правильним. А моє навчання на акторському відділенні у Іркутському театральному училищі та на кінопродюсерському факультеті — найкращі роки мого життя.

- Сподіваєтеся на одужання?

-  Я - оптиміст. Дай Боже, можливо чудо станеться. Та в моїй ситуації, хоча б не погіршився стан. Сподіваюся, що не падатиму духом і надалі. Коли гарний догляд,  харчування, сонце яскраво світить, прогулянки,   коли   хороший настрій.то і самопочуття нормальне.

-  Хороший настрій? Що Вам може підняти настрій?

-  Так,   хороший   настрій. Вас це дивує? У мене він теж буває, наприклад, від передчуття якоїсь цікавої театраль­ної вистави, на яку можу потрапити завдяки турботі моїх друзів.

Що б Ви могли побажати людям, які не мають таких проблем як Ви?

-  Щоб їх стосунки з людьми були сердечними, щоб існувало взаєморозуміння, а дружба була безкорисною, не заради чогось.

 

 

Оксана Жупан

«Вісник» № 9 (87), вересень 2007 р.

 

 повернутись назад


Добавить комментарий

Защитный код
Обновить