Владислав Пупков
ЛЮДИНА З БЕЗЛІЧЧЮ ПЕРЕВТІЛЕНЬ
Те, що всі ми нині є телеглядачами, це факт. Та чи замислюється хто-небудь про те, чий «закадровий» голос розповідає нам про природу, спорт, історію чи культуру? Або чиїм голосом розмовляють такі кінозірки, як Аль Пачино, Кіану Рівз, Міккі Рурк? Або ж хто озвучує небагатослівного детектива Пуаро чи говіркого лейтенанта Коломбо? Я вже не кажу про численних героїв телесеріалів.
Щоразу цей голос ніби інакший: то він оксамитовий, ніжний і добрий, то жорсткий, металевий і злий, то це голос коханця, то бандита, то він втомлено-старий, то бадьоро-молодий... Та найдивніше, що часто цей голос належить одній людині, актору Владиславу Пупкову, до такої міри енергійному і сонячному, що абсолютно не віриться – йому виповнюється сімдесят років! Ми, звісно, приєднуємося до вітань і бажаємо ювілярові здоров'я і примноження здобутків.
У біографії Владислава Пупкова – історія і географія колись величезної країни. Народився Владислав Іванович 7 травня (у День любого його серцю радіо) в місті Сім у Челябінській області, чим його разом з академіком Курчатовим й уславив. Батько Іван Семенович служив у військовому оркестрі (грав на трубі). Звідти його забрали на війну, загинув він у 1941 році під Ленінградом. Мама Зоя згодом їздила на Піскарьовське кладовище вклонитися гранітній плиті, на якій нема жодного прізвища (СТІЛЬКИ ТАМ ЗАГИНУЛО ЛЮДЕЙ!), а є лише напис – 1941 рік.
У 1944-му Владислав із мамою, молодим спеціалістом-фармацевтом, перебрався у визволену Бессарабію – в село Старокозаче Одеської області, де в 1946 році пішов до української школи, чотири класи якої закінчив з похвальною грамотою. Потім – Білгород-Дністровський, там Влад отримав атестат за 10 класів. Рік працював на місцевому рибоконсервному заводі, де виробляли знамениті бички в томаті. У 1957-му доля подала перший знак – Владислав вступив до музично-педагогічного училища, і в душі заграло акторство: юнак бере активну участь у народному театрі. Одразу після училища успішно складає іспити в Театральний інститут імені Карпенка-Карого на акторський факультет. Відтак доля подарувала йому сцени декількох українських театрів, привела до кіностудії імені Довженка... А ще на клубок долі намоталося телебачення, одруження, театр «Колесо»... Життя Владислава Пупкова молодечо простує артистичним шляхом, нема часу хворіти і сумувати, бо завжди є напоготові найкращі ліки з написом: «Ти потрібен, ти дуже потрібен».
– Владиславе Івановичу, Києвом ходять чутки, що Ваше житло завалене золотом, Ви їсте і п'єте із золотої посуди, тому у Вас золочені голосові зв'язки, по-друге, кажуть, що Ви снайпер. Поясніть, будь ласка, ці речі.
– Золотом років, дійсно, вся квартира заставлена, до того ж на Всеукраїнському кінофестивалі «Стожари» мене визнали «Золотим голосом України». Окрім теплих привітань, одержав тоді ще конверт аж з п'ятьмастами доларів. Ось так відзначили мої успіхи на ниві дублювання та озвучування художніх кінокартин, серіалів, документальних фільмів.
Щодо снайпера. Цю «характеристику» я отримав на студії імені Довженка знову-таки за дублювання фільмів: за точне влучення в артикуляцію та інтонацію кіногероїв.
– Напевно, це дуже складно?
– Для мене – легко, хоча для декого з акторів це справжня мука. Пам'ятаю, як вони виходили з тон-ательє в поту, скуйовджені, у відчаї, бо не могли навіть себе озвучити: «Все, я не можу, я очима – в текст, а зображення втекло, я – на зображення, слова загубились...». А що вже казати, якщо фільм абсолютно незнайомий, іноземний.
Я зріс на стрічці «Невловимі месники», у якій дублював українською очкарика Валеру, на гарному двосерійному фільмі «Красна площа»... Часто їздив на Одеську кіностудію. Скільки ж тих картин було, адже всі радянські російськомовні фільми мали україномовні варіанти.
– А з української на російську дублювали?
– Авжеж, і з іноземних мов також, це коли я вже працював на студії «Хлопушка», яку організувала й очолювала Людмила Логійко (на жаль, вона померла досить молодою). Ми дублювали російською мовою фільми-хіти для всього Радянського Союзу (початок дев'яностих), приміром, моїм голосом говорить Міккі Рурк у фільмах «Дев'ять з половиною тижнів», «Дика орхідея», або ж я зазвучав у фільмі «Хід королеви» (Крістофер Ламберт).
Чому називають снайпером? Дублювання відбувається так: я дивлюсь на екран, «специ» прибирають «рідний» звук, я в навушниках слухаю, приміром, англійську, переді мною український чи російський переклад, я повинен в губи кіногерою синхронно «вкласти» текст, посміхнутися чи засміятися, закашлятися чи заплакати, зітхнути, вдихнути...
– Справді, це філігранна робота...
– Особливо важко природно дихати, коли твій кіногерой, приміром, біжить, в нього голова обертом іде, а ти стоїш на місці і синхронно задихаєшся та ще й говориш. Треба зображувати втому, радість, сум, і не тільки попадати словами точно в губи, а й – у характер, творити образ одним тільки голосом, немов герой українською мовою розмовляє. Коли ти досягаєш цього, коли все збігається, коли глядачів ніщо не дратує, тоді ти – снайпер, а на екрані – мистецтво. На жаль, нині це мистецтво дещо занепало, молоді режисери халтурять, поспішають, покладаються на цифрову техніку, якої в нас не було, крутилося певне кільце доти, поки ми його синхронно не запишемо. Сиділа монтажниця і контролювала, врешті на якомусь дублі командувала: «Добре, кільце записано». Тепер, якщо хтось десь не влучив, кажуть: «Та якось підтягнемо».
Раніше ми, актори, по п'ять, десять осіб вставали біля мікрофона, і кожний мовив репліку за свого героя. А нині я можу прийти в студію сам-один і записати всю роль, потім прийде партнер чи партнерка і запишуть своє. Та коли ти не чуєш живих реплік у відповідь, то це, вважаю, не на користь справі. Зникає природність, безпосередність, треба, щоб діалог був, я ж не чую реакції, та й себе не чую, лише досвід допомагає не вибиватися, а комп'ютерники вже «клеять».
– Якими турботами нині переймаєтеся?
– Переважно це озвучування серіалів і фільмів на студії «Так треба продакшн» для телеканалу «Інтер». На студії «TVI» пишемо 180 серій колумбійського «мила» «Прихована пристрасть». Цей серіал іде о п'ятій вечора, вранці – повтор. Його специфіка: він іспаномовний.
Озвучуємо українською мовою російські серіали. Тут у нас нема завдання влучати, це не дубляж, ми акторів трохи пропускаємо і даємо переклад. Але переклад повинен бути теж емоційно насичений, а не просто безпристрасна безвідносна балаканина, це глядачеві нецікаво. Причому звукооператор робить так, щоб російської мови взагалі не було чути, є така вказівка.
– Я іноді бачу Вас на телеекрані.
– Напевно, у серіалі «До мене, Мухтаре», де я знявся в чотирьох епізодах. Був зайнятий також у двох фільмах режисерки Ганни Гресь, сам я ці епізоди по ТБ проминув, хоча знайомі казали, що бачили мене в «ящику».
Серіальні режисери дуже поспішають на зйомках, постійно лунає: «Мотор!», за два-три дні «печуть» серію. Московські актори, які ведуть головні ролі, цілими днями вчать тексти, входять в кадр, «випулюють» слова і знову вчать.
– Тобто тонка акторська праця зі створення характерів перетворилась в шалені перегони з виучування і промовляння слів перед камерою: зайшов у кадр, вийшов...
– Видатні режисери – брати Михалкови, Говорухін, Герман, Меньшов – вважають, що це дуже погана школа для акторів, які переходять з серіалу в серіал. Та нині, певно, такий час, треба заробляти гроші, а для цього необхідно «бути в обоймі».
– Ви ж починали як театральний актор?
– На початку кар'єри працював п'ять років у Київському ТЮГу, тоді головним режисером був Олександр Барсегян, він нині у Харкові очолює театр російської драми імені Пушкіна. Грав переважно в дитячих виставах. Пригадую гарний спектакль «Маленька студентка» за відомою п'єсою Погодіна, брав участь у революційній виставі про молодого Леніна.
Згодом припинив це, бо встряв у дубляжі, озвучування, чотирнадцять років працював тільки за угодами, трудова книжка вдома лежала. Та потім «встрибнув» в студію імені Довженка. Згодом почав грати в театрі «Колесо» під орудою своєї дружини – художнього керівника колективу Ірини Кліщевської. Ми були зайняті вдвох у спектаклі «З'їж мене» шведського автора Ентоні Сверлінга. У мене там жодного слова немає, моя дружина – за п'єсою – весь час говорить, а я збираю речі, розглядаю, складаю і пантомімічно реагую на її монологи, йду, повертаюся, потім іду від неї... Кажуть, переконливо виходило. Ми з цією виставою добре попоїздили по фестивалях, були в Стокгольмі, Белграді.
А ще я граю у виставі «Емма» за Флобером, у мене там чотири різні ролі: то я падре, то гід-служник у соборі, то викидайло, то чолов'яга на ярмарку, котрий оголошує об'яви-події.
– Це костюмовані, гримовані ролі?
– Я тільки одяг міняю і цих абсолютно різних людей намагаюсь подати по-різному через гру. Зрозуміло, що падре має відчутно відрізнятися від чудила на ярмарку, а той – від служника в соборі.
– Від Анатолія Хостікоєва я якось почув: “Якби в мене дружина була іншої професії, то сім'я розвалилась”. А як у вашій сім'ї складаються стосунки, невже не виникають певні заздрощі і ревнощі?
– Напевно, добре, що ми працюємо майже в одній професії, але не в одному колективі, адже я здебільшого зайнятий на телестудії. З іншого боку, в театрі “Колесо” є акторські подружжя, і вони вирізняються взаєморозумінням.
Напевно, має співпадати життєвий ритм, ми з Іриною часто зайняти до ночі. Ну який інженер чи офісний працівник це витримав би?
– Ірина Яківна рясно ставить вистави, напрочуд успішні. Чи сприяють цьому ваші поради й критичні зауваження?
– Я маю можливість висловлюватися, робити певні мікрорецензії. Звісно, в дружньому тоні, делікатно, аби не образити, я ж не можу щось вимагати. На її щастя мені все подобається, що вона ставить. Я часто дивлюся вистави за лаштунками, деякі бачив багато разів, бува мене завидки беруть: актори – на сцені, а я тут стою, міркую: “А як би я це зіграв?”. Це завидки нормальні, позитивні.
– А було таке, що після ваших зауважень Ірина Яківна щось змінювала, доповнювала?
– Ні, вона не з таких. Звісно, пропускає зауваження через себе, але вона дуже самодостатня, не з таких, щоб хтось її виправляв, навіть я. Як вистраждала, так і вважає правильним. Режисер – це професія рішучих впевнених людей.
– З ким з видатних акторів, театральних діячів Ви перетинались?
– Біля мікрофона доводилось стояти з багатьма відомими артистами, коли вони себе озвучували на кіностудії Довженка. З приємністю згадую співпрацю з Валерієм Золотухіним, Катериною Васильєвою, які знялись у фільми Миколи Рашеєва «Бумбараш». Пощастило працювати з Леонідом Філатовим, який озвучував чиюсь роль у фільмі Миколи Мащенка «Овод». А от Сергія Бондарчука, який грав роль єпископа Монтанеллі, в тон-ательє я не бачив, може, він окремо приїздив. До речі, режисер Мащенко – крикливий, любив присікуватися: «Тихо, щоб тихо було!», ой, іноді просто скажений був.
Щоправда артистична братія в цілому весела, дотепна, і я любив почудувати. Приміром тон-ателье на студії імені Довженка примикало до павільйончика, де стояли столи, за якими грали в преферанс ті, хто були вільні. Ось мене кличуть: “Владе, до мікрофона!” А я ж в процесі гри, кажу: “Зараз!”, здаю ще карти... Знову лунає: “Влад, ну ми ж тебе чекаємо”. – “Прибирайте звук”. А коли прибирають звук, це означає, що всі повинні бути готові, починається запис. Я запитую: “Зняли звук? Артисти готові?” – “Так”. І я в останню мить летів, надівав навушники і миттєво – в роботу, до такої мірі був впевнений. Навіть не репетируючи. Отакої ми досягали майстерності, так були професійно підготовлені.
Москвичі розповідали, що можуть дублювати по маленькому зображенню, яке миготить-крутиться на склі віконця. Воно не таке різке, чітке, як на екрані, але вони стверджували, що здатні, стоячі спиною до екрану, озвучувати завдяки тому зображенню на віконці. Певно, то не байка була, бо в Москві працювали видатні дублювальники, приміром Володимир Дружніков, Юрій Саранцев, Армен Джигарханян, які дивовижно добре дублювали знамениті іноземні фільми. А як говорив Луї де Фюнес голосом Кенігсона!
Пригадую, як я працював поруч з московським асом Юрієм Саранцевим, котрий озвучував головну роль у якомусь фільмі. Він запитав: «Неужели вы уже готовы?» – «Конечно». Ми мало кому поступалися, дублювали фільми, які йшли по всьому Радянському Союзу, це багато про що говорить, на жаль, усе в далекому минулому.
– А нині теж є, певно, яскраві творчі роботи?
– Я назву тільки два серіали, які часто показують телеканали, бо цього бажають глядачі. Це «Коломбо» і «Пуаро», де моїм голосом розмовляють видатні актори Пітер Фальк і Девід Суше. Ці фільми я озвучував з актрисою Людмилою Чиншевою удвох.
– Дивина, ніколи не думав, що розмовлятиму з Коломбо і Пуаро. Дійсно, це гарні фільми, які дивишся із задоволенням. Але яким чином Ви примудрилися зробити так, що Коломбо абсолютно не схожий на Пуаро?
– Це складова професії – бути несхожим, хоча голос в мене один. Коломбо у фільмі скромненький, не вишуканий, у замизканому плащі, з непоказною сигарою. А інспектор Пуаро – елегантний аристократ. Цю характерність я змальовую голосом. До речі, в цих серіалах я озвучую всі чоловічі ролі, отже, розмовляю ніби сам із собою. Вважаю, що це вдалі роботи. Не заради похвальби скажу, що завжди прискіпливо-відповідально ставлюсь до своєї праці, категорично не халтурю, не відмахуюсь: «А-а, це попустить, а-а, пройде й так...». Професійність – передусім.
– Мене вражає, коли в серіалах один актор примудряється всі чоловічі ролі озвучувати, а одна актриса – всі жіночі. При тому персонажі відрізняються висотою голосу, тембрально, емоційно. Невже Ви тримаєте в пам'яті кожну голосову партію?
– Намагаюся. Приміром, Коломбо має відрізнятися від судді або ж від злочинця, отож я миттєво перелаштовуюся, доля секунди – і я встрибую в інший темброритм, у нас це називається «відбивати образ». Якби я одним невиразним голосом прочитав, це було б нецікаво.
Іноді дивлюсь “свої” фільми по телевізору, дружина підструнчує: “Що, себе слухаєш?”. Я відповідаю: “Слухаю, як зроблено”. Я не милуюся собою, корисно проаналізувати, як можна було б інакше зробити, аби краще вийшло. Чи не пропустив літеру, чи договорив слово... Бо є актори, які кінцівки слів ковтають. Важливі і дикція, і переконливий “образ” голосу. Самокритика допомагає себе коригувати, аби робити завтра ліпше. Який сенс собою пихато милуватися?
З приємністю згадую кілька гарних фільмів для каналу «1+1», де я працював від його започаткування. У фільмі «Адвокат диявола» вів головну роль Аль Пачино, вдала вийшла робота. Моїм голосом розмовляє Кіану Рівз у двох чудових голлівудських фільмах «Швидкість» і «Фірма», причому це був дубляж, а не озвучування.
– А що у вас поза професією? Чим себе підживлюєте?
– Я дуже люблю спорт, є уболівальником київського “Динамо” ще відтоді, як команда стала вперше чемпіоном країни в 1961 році. Мої уподобання розділяли мої однокурсники, на яких мені пощастило, на акторському курсі я вчився разом зі Степаном Олексенко, Мариною Герасименко, в майбутньому народними артистами України, на паралельному режисерському вчилися Сергій Данченко (він ставив вистави у Львові і став корифеєм у Києві), Володимир Опанасенко, Ростислав Коломієць, нині доктор мистецтвознавства, (на превеликий жаль, багато хто з моїх однокурсників померли в 60, в 61 рік). Ми дружили, разом відвідували спортивні матчі, театри, імпрези, природу...
– А самі спортом займаєтеся, адже Ви такий спортивний, підтягнутий, бадьорий, стрункий?
– Це через здоровий образ життя
– Не курите і не п'єте?
– Я можу в компанії в міру випити, але ніколи не палив, жодного разу в житті не затягнувся, хоча хлопці вчили цій дурні, але я не міг збагнути, яке в тому задоволення, на тому і закінчилося. Влітку під час відпочинку по берегу бігаю (особливо якщо є красиві дівчата). Дуже люблю змагання по тенісу дивитися. Колись багато грав на більярді у Будинку кіно в часи, коли не було роботи, там збирались мистецька братія. Більярд дуже цікава гра, вона розслабляє, приносить насолоду, звісно, ми на гроші (на каву) грали. До нас приходив Юрій Рибчинський, теж грав на гроші.
– Тобто більярд допомагав психологічно пережити лихі дев'яності.
– Авжеж. Дехто і заробляв трішки, знаходячи слабенького партнера. Бува приходили рекетири брати Савлохови, вони тоді були у фаворі, їх супроводжували “бики”. Одразу один стіл звільнявся, брат з братом грали партію на сто баксів. Для нас це було фантастикою. Наші ставки були маленькі, на млинець вистачало. Коли ж з'явились гривні, ми грали іноді на 20 і 50 гривень. Тоді це були великі гроші, це зараз вони нічого не коштують. Я пам’ятаю, заробив якось 15 доларів на телебаченні за рекламу, це були шалені гроші, можна було жити! А тепер…
– Я чув від акторів, що фірми нині виплачують зарплатню з розрахунку по п’ять гривень за долар, роботодавці кажуть: “Всі запитання до держави”. Приміром, згідно умов договору актор заробив тисячу доларів за місяць, роботодавець платить п’ять тисяч гривень, за які актор зможе купити шістсот доларів, хоча заробив тисячу. Виходить, роботодавці нехтують новим курсом валюти?
– Отаким чином нас гризе криза. За годину телевізійного звучання ми повинні отримувати, приміром, двадцять доларів. Буцім то. А нам платять по п’ять гривень за долар, решту з’їла інфляція. Роботодавець виправдовується: “Інакше я в трубу вилечу”. Отаке нині, певно, всюди.
– Вам доводиться начитувати прорву текстів. А чи вистачає сил на книжки?
– Стараюсь читати. Нині на Франсуазу Саган “запав”, купив всі її романи, дочитую, хоча колись щось із неї вже читав. Взагалі-то я прихильник газет, нині зазвичай купую три різні видання. Читаю на роботі в паузах, перед сном. Ввечері дивлюся телевізор, клацаю каналами в пошуках цікавого. Коли не цікаво – переходимо з дружиною на “Дискавері”, “Енімалс”, природа не набридає. Надовго “чіпляє” “Свобода слова”, іноді дивлюсь “цирк” на каналі Верховної Ради.
– Отже, завдяки газетам, телебаченню Ви в курсі того, що відбувається в країні і світі?
– Мені це цікаво, я почав читати газету “Правда” в п'ятому класі, вона тоді коштувала дві копійки, до того ж моя мама-комуністка її виписувала. Згодом я купував одночасно багато газет, приміром, багатосторінкові “Советская культура”, “Неделя” коштували не більше десяти копійок.
– Чи не виникала у Вашому житті думка-альтернатива: «Та піду я з цієї професії, займусь чимось прагматичним, грошовитим?»
– А куди я піду? У мене немає другої професії, я більше нічого не вмію. Мені пощастило, що до Театрального інституту я закінчив музично-педагогічне училище в Білгороді-Дністровському, за першим дипломом я диригент, вчитель співів, добре грав на народному контрабасі – на бас-бандурі, був солістом училищного хору, моєю «коронкою» став «Севастопольський вальс». По закінченні училища я в складі народного театру приїхав на республіканський конкурс народних театрів до Києва, ми грали п'єсу «Ім'ям революції» Михайла Шатрова у Великому залі консерваторії. У нас був свій Ленін, свій Дзержинський, я грав молодого матроса.
Після вистави зайшов в Міністерство освіти запитати, чи можу вступати до Театрального інституту, сказав: «Мене направляють на роботу в село на Миколаївщині, але ж я туди не поїду, бо мене в армію заберуть». Якийсь начальник-чиновник відповів: «Вступайте, я дуже люблю театр».
Я пройшов консультацію (це був червень), мені сказали: «Приїжджайте на екзамени». Приїхав, склав іспити на акторський. Вивішують списки, дивлюсь, а мене там немає. А я відчуваю, що пройшов конкурс. Звертаю увагу на окремий список режисерської групи: там п'ять чи шість осіб, і я – останній. Міркую: «Що це таке? Я ж не вступав на режисерський». Виявляється, Леонід Олійник, видатний педагог, чомусь передислокував мене на режисерський факультет, але я одразу пішов в навчальну частину, сказав: «Ні, я не хочу. Я виконавець, не режисер».– «Не хочете? Ну й добре». Я опинився в акторській групі. Навчання легко давалося, адже в мене була музична освіта, я добре співав, танцював, зображував. По закінченні інституту працював в Одеському муздрамтеатрі, потім – в Житомирському (моя дружина Ірина Кліщевська пізніше ставила там свою дипломну виставу, ми згодом пригадували знайомих акторів), врешті, опинився у Київському ТЮГу. Потім перепробував в акторській професії майже все: і кіно, і радіо, і телебачення, знову театр... Оглядаючись назад, констатую: мені дуже подобається мій життєвий шлях.
– Мене вражають Ваш молодий зовнішній вигляд і веселі очі.
– Але позаду сімдесят. Я ні про що не шкодую, дотепер отримую від роботи задоволення, по-хорошому хвилююся, коли на сцену виходжу, в гримерку приходжу заздалегідь, а не як дехто – «під риску». Художній керівник й дружина Ірина, бува, запитує: «Чого так рано прийшов?» Відповідаю: «Щоб добре підготуватися».
Мені дуже пощастило, що я вибрав цю професію, я отримую від неї кайф, вірю: ще працюватиму довго. Голос трохи змінився, але я ще здатен грати на сцені не тільки стариганів, і на ТБ часто дублюю-озвучую молодих. Не можна відмовлятися від роботи, особливо в телестудіях, бо скоро забувають: тільки-но відстанеш від зграї однодумців або ж тимчасово полишиш акторський тераріум (сміється), ти вже за бортом.
– Отже, Ви в потоці?
– Запрошують, слава Богу, хоча вік такий, що могли б сказати: «Сиди вдома». А я молодим ще фори даю і даватиму. Як кажуть старі євреї, «те, що вони знають, я вже давно пройшов».
Розмову вів Володимир Коскін
Джерело "Людина з безліччю перевтілень"